?

Log in

No account? Create an account
 
 
31 January 2015 @ 10:10 am
Костянтин РАХНО: Богатирі: архаїчний сюжет у фольклорі Південної Наддніпрянщини  
Камни-богатыри — 01Костянтин РАХНО

Богатирі: архаїчний сюжет у фольклорі Південної Наддніпрянщини// Міфологія і фольклор: Загальноукраїнський науково-освітній журнал. –Львів, 2014. – № 3–4(17). – С. 87-97.

Стаття присвячена вивченню українських народних легенд Південної Наддніпрянщини. Проаналізовано сюжети, у яких йдеться про богатирів-велетнів, які створюють пороги на Дніпрі шляхом кидання брил. Автор пов’язує їх топонімічно із Кам’яною Могилою в долині ріки Молочної. Із залученням широкого порівняльного матеріалу розглянуто паралелі цих легенд в епосі осетинів і шорців, що дає привід вказувати на їхнє можливе сармато-аланське походження. На думку дослідника, ці легенди про богатирів відображають стародавнє дуалістичне світосприйняття, а термін «богатир», очевидно, є іранським за походженням і завдячує своїй появі мові аланів. У висновку зазначено, що фольклорний мотив про богатирів, імовірно, успадковано від іраномовного степового населення.

Ключові слова: богатир, легенда, фольклор, сюжет, вірування, іранці, текст, архаїчний.


У фольклорі півдня України спостерігаються явища контамінації усної народної творчості українців і тих етносів, які замешкували степ до них. На стародавні міфологічні легенди, пов’язані з космогонічними уявленнями давніх іранців, якоюсь мірою сприйнятими слов’яномовним населенням, що розселилося на тій же території і частково включило до свого складу північноіранських насельників – сарматів та аланів, нашарувалися власне слов’янські і більш пізні християнські мотиви. Саме таке поєднання прослідковується в історичних переказах. Згідно з віруваннями українців Катеринославщини, спочатку на землі в печерах жили змії з трьома головами, які літали по світу, їли людей і різних тварин. Однак згодом з’явилися «багатері-велені», які їх звоювали, а потім настав час і звичайних людей [60, с. 15].

Ці богатирі, наділені величезним зростом і силою, відігравали дуже важливу роль у топонімічних легендах Південної України. Наприклад, дві величезні гранітні брили біля впадіння річки Мокрої Сури в Дніпро, нижче порога Лохана й Стрільчої забори, одна з яких лежала під правим берегом у воді, а інша на лівому березі, на суші – побіля діброви, де приставали кораблі й плоти в разі аварії чи під час негоди, – у дніпровських лоцманів мали назву Богатирів (Багатирів) – «правого» й «лівого». Таку ж назву Богатирів мали два камені на порозі Вовнизі [40, с. 169, 187; 56, с. 560; 59, с. 178]. І з тими, й з іншими пов’язувалися однакові оповіді етіологічного змісту. Нащадки запорозьких козаків розказували, що там колись дуже давно зійшлися два богатирі. Один став на лівому березі Дніпра, а інший на правому. Вони засперечалися, хто з них кому має поступитися місцем і хто заселить цей [с. 87]край зі своїм народом. І вирішили за краще помірятися силами. Повідколупували від скель камені однакової ваги, поставали коло Дніпра і почали їх жбурляти. Камінь одного впав у воду, не долетівши до берега. А камінь іншого перелетів через увесь Дніпро і впав далеко на березі. Начебто на тому камені було видно глибокі вдавлення від долоні й пальців богатиря.

За словами письменника Олександра Афанасьєва-Чужбинського, котрий одним із першим у середині ХІХ століття звернув увагу на фольклор Південної Наддніпрянщини, про ці Богатирі в лоцманів і навколишніх мешканців ходив темний переказ. Була якась битва чи, краще сказати, двобій між двома богатирями, з яких наш стояв на правому березі, а неприятельський (турецький, як говорили берегові мешканці) на лівому березі Дніпра. Герої обрали по гранітній брилі однакової величини й вирішили, що хто перекине камінь через ріку, то й і переможець. Наш, очевидно, був сильнішим, тому що і в добрячий паводок його камінь стоїть на березі в діброві, а ворожий богатир не міг докинути, і його камінь опинився у кількох сажнях од берега. Афанасьєв-Чужбинський припускав, що це натяк на якусь битву, пам’ять про яку, переходячи в переказах, зникла за його часів і лишила по собі лише темний поголос для здогадів, а згадка мешканців про турецького богатиря може слугувати прикладом того, як спотворюються легенди [9, c. 24-25].

Найбільш архаїчний варіант оповіді записано у селі Волоському Катеринославського повіту коло порога Лохана в травні 1875 року фольклористом Яковом Новицьким: «Росказують старі люди, шо колись, дуже в давню старину, зійшлось два багатирі: один став по той (лівий) бік Дніпра, а другий по цей (правий): зійшлись та й кричать один другому через Дніпро: цей каже: «Уступи міні місто, я посилюсь з своїм народом», а той каже: «Ні, я заселю цей край; геть ти відціля!». Тоді багатирь з правого берега й каже: «Коли так, то давай лучче поміриімся силами: хто кого пересиле, того й земля буде». – «Давай», – каже багатирь з лівої сторони. Взяли вони, поотколупували з скель каміння одинакової ваги, поставали на горї, понад Дніпром – той з того боку, а цей з цего, і давай шпурлять. З лівого боку як кинув багатирь камінь, він і впав біля цего берега, в воді, недалеко від Срільчої скелі; тоді з правого боку багатирь як шпурнув свій камінь, він так і опинився на тім боці, на сухому березі. Тоді багатирь з лівого боку й гука: «Ну, коли так, так я піду дальше, а ти заселяй землю». І пішов багатирь дальше, а цей поселив народ свій і по цім, і по тім боці. На тім каміні, шо з лівого боку, і досі зостався слід якраз в тім місці, де багатирь брався руками: так руки й знать, і пальці, і долоні» [30, с. 230-231].

Оприлюднено й інший варіант: «Колись, в давню старовину, зійшлись два богатиря: один с правого, другий з лівого боку, і давай кричать через Дніпро. С правого боку каже: «Уступи мені місто, – я поселю своїх людей». А той одвіча: «Ні – геть ти відсіль: я заселю цей край...». Тоді багатирь с правого боку і каже: «Давай поміряємся силою!» – «Давай!» Поотколуповали вони каміння од скель одинакової ваги і давай шпурлять… Багатир з лівого боку як кинув, – камень так і опинився біля цього (правого) берега. Як шпурнув же багатирь с правого боку, так і вгруз той камень на тім боці, на сухому. «Ну, коли так, – каже багатир з лівого боку, – я піду дальше». І пішов. На тім камені, шо з лівого боку, зостались сліди, де багатирь брався руками: видно і пальці, і долоні» [59, с. 178].

1880 року чув ці перекази перебуваючи в Нижньому Подніпров’ї, й історик і публіцист Олексій Андрієвський. За його словами, давно, дуже давно жили на світі два брати. Вирушили вони білим світом гуляти, привільну країну шукати. Прийшли сюди й замилувалися широким Дніпром, степами безкрайніми. Раю, кажуть, земного не треба. Побудували вони тут собі на березі Дніпра хижі й почали жити та поживати. Довго чи недовго так вони пожили, тільки почалися в них сварки. Двоє ведмедів в одному барлозі не вживуться. Оскільки сварки їхні доходили до кровопролиття, то нарешті вони вирішили розійтися мирно, але нікому не хотілося йти геть першому, й тоді вони домовилися, що тут лишиться той, хто з одного берега на інший перекине величезний камінь. Сказано й зроблено. Взяли по величезному [с. 88]каменю, розмахнулися й кинули, кожен зі свого берега. Першим кинув молодший брат, камінь його упав у воду, неподалік від берега. Далі розмахнувся старший. Повітря засвистіло, коли летів камінь. Упав він на правому березі й убив молодшого брата. Сильно засмутило це старшого брата, та вдіяти було нічого. Лишився він жити тут, оженився, і від нього пішло багато нащадків, які й заснували Запорозьку Січ. Сини цього велетня були першими вільними козаками, що поселилися на острові Хортиці [86, c. 402].

1889 року коротший її варіант записав фольклорист Василь Кравченко у селі Худяки Черкаського повіту. За словами тамтешнього мешканця, шостий, тобто Вовнизький поріг на Дніпрі зветься «Богатирь – там богатирі комінням кидались через Дніпр, так цей, шо кинув з Полтавської сторони, так камень трохи не перелетів, а упав у воду, а той, шо з другого боку – як кинув, то на тому камені аж пьять пальців знат, і впав камінь аж на кручи» [44, с. 212].

В інших оповідях, відомих історикові й етнографові Дмитрові Яворницькому, принагідно до Лоханського порогу сюжет більше чи менше історизується: камені Богатир-лівий і Богатир-правий отримали свою назву, за одним із цих переказів, від двох богатирів, «руського» й турецького, що сперечалися за володіння даною місцевістю Дніпра: хто перекине камінь через Дніпро, за тим залишиться й земля; богатир «руський» пустив камінь і перекинув, богатир турецький пустив камінь і не перекинув; тому Богатир-лівий стоїть на сухому березі Дніпра, а Богатир-правий у воді:
«Колись-то, в дуже давню давнину, зійшлись тут два багатирі – руський та турецький; турецький став на лівому боці Дніпра, а руський на правому. Зійшлись та й кричать один одному через Дніпро. Перший говорить: «Уступи мені це місце; я тут оселюсь з своїм народом», а другий каже: «Уступи мені ти це місце; я заселю цей край, а ти геть звідціля». Спорили, спорили, а потім того руський багатир і каже: «Коли ж так, то давай краще поміряємось силами: хто кого пересилить, тому й одійде ця земля». «Давай», – каже турецький багатир. От узяли вони поодколупували з скель камені однакової ваги, поставали коло Дніпра – один з одного боку, а другий з другого, та й давай шпурляти ті камені. Спершу вхопив у руку камінь турецький багатир та як кине його з лівого боку на правий, а він плюх та в воду. Куди там. Не тільки не перелетів через Дніпро, а навіть і до берега не долетів: сів у воді. Після того руський багатир як шпурнув свого каменя з правого боку на лівий, то він не тільки що перелетів через увесь Дніпро, а навіть упав на луках геть далі од Дніпра. «Ну, коли вже так, – каже турецький багатир, – то я піду далі з цієї землі, а заселятимеш цю землю вже ти». І пішов чужий багатир, а наш поселив тут свій народ на обох берегах Дніпра. На тому камені, що впав на лівому боці Дніпра, так там зостався й слід од руки; якраз там, де руський багатир брався за нього рукою, і досі видні і рука, і пальці, і долоня спереду на камені. «А скільки ж пудів ваги буде в тому каменю, як його перекинув через Дніпро руський багатир?» Ну, цього вже й змислити не можна: мільйони, мільйони та й ще мільйони. Отже, деякі лоцмани, додержуючись правди, кажуть так: «Добре було тому руському багатиреві шпурляти каменюку через Дніпро, бо він стояв на правому високому березі Дніпра, то й перекинув її аж геть; а турецький багатир стояв на лівому низькому березі, то йому треба було кидати проти гори, то його справа не вийшла». Про ці таки кам’яні Багатирі инші кажуть инако. «То жили колись давно два брати, і стало їм тісно. І вирішили вони кидати камені: хто далі кине, той і зостанеться на місці, а хто кине близько, піде геть з місця. Один кинув, і камінь упав близько, а другий шпурнув так, що й брата вбив. Не захотів він з горя жити в тому місці й пішов кудись в инше» [85, с. 53; 87, с. 25]. Звертає на себе увагу архаїчне «руський» у застосуванні до «нашого», українського богатиря.

Легенду, у якій виникнення каменів пов’язується із запорожцями, 1889 року зафіксував Яворницький у Старому Кодаку Катеринославського повіту: «Назва каменів вийшла од суперечки татар та запорожців між собою за межі володіння землею. Запорожці казали, що земля по лівому березі Дніпра, проти Лоханського порога, зпрежда [с. 89]віків була козацька; татари, навпаки того, казали, що та земля була татарська. Після довгого опору суперечники вирішили зробити так: запорожці виставлять од себе богатиря, а татари виставлять од себе богатиря, нехай кожний з тих богатирів візьме по каменю і кине його через Дніпро – татарський з лівого боку на правий, запорожський з правого боку на лівий, і де саме впаде чий камінь, там і буде того земля. Ото і взялись ті богатирі за камені. А камені ж були такі, ратуй Боже, величезні, що не можна того й змислити, скільки в них пудів! Так ото запорожський богатир як ухопив каменя та як розмахав його в руці, та як киданув од себе, так він перелетів через увесь Дніпро й гепнувсь далі лівого берега Дніпра. І так же гарно він, той запорожський богатир, посадив свого каменя, що його й досі не замулила вода. І коли добре придивитися до нього, то можна на ньому побачити й глибокі вдавлини од пальців того запорожського богатиря, який держав його в руці. І шумів же, воно мабуть, той камінь, коли летів через Дніпро! Десь гуділа од нього вся земля!.. Ну, а татарський богатир, який кидав камінь з лівого боку на правий, не здолав перекинути його на правий бік ріки: він посадив його в воду, недоходячи до берега Дніпра. В велику воду цей камінь весь заливається водою й замулюється мулом. Од тих ото суперечників-богатирів і самі камені почали зватись Богатирі. Оце так казали колись запорожські діди. А тільки, як казати по правді, то запорожському богатиреві легше було кидати свого каменя, бо він шпурнув його з високого берега вниз, а татарському богатиреві прийшлось кидати свого каменя супроти гори, через що він і посадив його в воду» [47, с. 121-122].

Крім порогів, такі ж легенди пов’язувалися із видатною пам’яткою первісного мистецтва на півдні України – Кам’яною Могилою в долині ріки Молочної. В оповіді, записаній від місцевих мешканців, виникнення Могили приписується богатирям-велетням, які посварилися за коханку й жбурляли один в одного скелі [23, с. 6].
 
 
Current Mood: lovedloved
Current Music: українська народна
 
 
 
promo kostyantyn1979 january 31, 2015 10:10 Leave a comment
Buy for 20 tokens
Костянтин РАХНО Богатирі: архаїчний сюжет у фольклорі Південної Наддніпрянщини// Міфологія і фольклор: Загальноукраїнський науково-освітній журнал. –Львів, 2014. – № 3–4(17). – С. 87-97. Стаття присвячена вивченню українських народних легенд Південної Наддніпрянщини.…