?

Log in

kostyantyn1979

Серед мережевих шизоїдів свого часу був популярним пошук тюркських рис серед українських парляментарів. Так от. Це чоловік сарматського часу з Зауралля (VІ століття до н.е.), з могильника сарматських вельмож біля села Кичигіно за 70 км від Челябінська, розкопаного 2008 року археологом Алєксандром Таїровим. Поховані там люди панували над Південним Уралом і контролювали видобуток золота у так званому Кочкарському рудному районы.

Реконструкція російського антрополога Алєксєя Нечволоди. Звичайнісіньке українське обличчя. Такий знайомий зажурений погляд, злам брів з-під мудрого чола, окрес рота...

dsc00450


Так це ж викапаний Павло Михайлович Мовчан - наш, український громадський діяч, журналіст і політик, поет, перекладач, сценарист, якого люто ненавидять усі вороги українства, в тому числі й вітчизняні збочені й хворі на голову шукачі тюркського сліду. Заслужений діяч мистецтв України, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка; член Центрального проводу Української народної партії; шеф-редактор газети «Слово Просвіти»; член Комітету Національних премій України імені Тараса Шевченка. Член Спілки письменників України. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1992 рік). Народився 15 липня 1939 року в селі Велика Вільшанка Васильківського району Київської области. Звісно ж, щирий, чистокровний етнічний українець. Нащадок дотюркського населення України - сарматів.


загружено (8)img_1751


Мало що так бісить ворогів України, як Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, котре вони чверть століття звинувачували у найстрашнішому для них фашизмі, душили постановами облрад, лякали пікетами ешелонницьких байстрюків і доносами звихнутих православних активісток, палили руками біснуватих збоченців-рекетирів. Але просвітянство не вмирає, не відступається від святого Тарасового слова й не здає позицій, лишаючись шанованим і престижним серед простих українців і державної еліти. Воно живе й буде жити, так само, як Сарматія-Україна!!! А вороги та запроданці, що ширять брехні про тюркське походження українців, пощезнуть так само, як пощезли половці й татари...

 
 
Current Mood: lovedloved
Current Music: Сауасса
 
 
kostyantyn1979
Трилогія австралійської письменниці Фіони Макінтош «Оживлення», що складається з романів «Дар Міррен» (2003), «Кров і пам’ять» (2004) і «Міст душ» (2004), справляє неоднозначне враження.

Комусь не подобається її гепі-енд, мені він якраз видався нормальним, хоча й дещо недостатнім, тому що на протязі всіх книг більше потерпали й гинули позитивні, безвинні персонажі. В основі книги – протистояння принца, а потім короля Морґравії Селімуса з молодим воєначальником Віллом Тірском. Селімус ненавидів свого батька, доброго короля Маґнуса, звинувачуючи його в смерті матері. Також Селімус почував гостру неприязнь і ревнощі до батькового побратима й радника, головнокомандуючого Ферґюса Тірска, бо король увесь свій час проводив із побратимом. Хлопчик зростав самотнім і нікому дуже не потрібним. Власне, це частково історія про те, як батьки вирішують за нас, ким нам бути, з ким дружити, як нам краще прожити їхнє власне життя й як нам довершити те, що почали вони. Батько, втративши свого найближчого друга, вирішує нав’язати своєму синові дружбу з побратимовим сином, але з того примусу виростає не дружба, а знову-таки ненависть, причому взаємно та набагато сильніша, ніж та, що її Селімус почуває до свого вітця. Селімус, звичайно, жорстокий і безжальний, але все його вар’ятство, по суті, спрямовується проти родини Тірсків, їхньої рідні і тих, хто їм допомагає...

З усього того постає достатньо читабельна й місцями зворушлива книга без ельфів і ґоблінів, зате з магією, чарівними псами, тигроподібними еконами з гір, чарівними Хащами й драконами, що нагадує такий собі скорочений варіянт «Війни престолів». Є сліди толерастичности, але мінімальні. Більшість героїв сповідують помсту за когось із близьких упродовж життя, жертвують собою заради рідних і друзів, шанують честь роду й люблять власну країну. Рудий і невисокий Вілл Тірск, якого змалечку силували стати другом напівбожевільного принца й якому випадково дістається специфічний Дар від страченої на його очах на вимогу Селімуса відьми Міррен, усе ж викликає симпатію. Його переживання й душевні порухи описуються докладно й зачіпають читача. Найпривабливішим є великий собака Нейв. Найжальче в трилогії сестру Вілла Ілену, що гине цілком випадково.

Дещо непереконливим виглядає єдинобожжя зі священиками й монастирями у світі Макінтош, адже Шарр, якому моляться Морґравія й Бріавель, є тотожним єдиним богам півничан і горян. Семибожжя Мартіна природніше. Роль Шарра у магічних подіях теж неокреслена, неясно, він існує чи його немає. Лишається нез’ясованим і вбивство матері Селімуса. Чи дійсно його здійснив Маґнус, який у стосунках із дружиною виступає аж ніяк не добрим? Як і майже кожна книга в жанрі фентезі, трилогія Фіони Макінтош пропагує монархізм, аристократизм, ієрархію, священне походження монархів від надприродних істот (у жилах володарів Морґравії тече кров чарівного дракона, що панує над магією), й цим корисна (так би мовити, вдаряє мечем по комунізмові). Є в ній і сліди поціновування білявих північних варварів. До певної міри, «Оживлення» перегукується з конспірологічними теоріями французького історика кінця ХІХ століття Клода Состена Ґрасе д’Орсе. У даному разі з таємним угрупованням Менестрелів Морвана або ж Квінтою – змовниками, «братами дуба», ототожненими Ґрасе д’Орсе з носіями ідеї родової аристократії, великим панством, старшинами, вельможеством. Вони вважали себе носіями божественної «фіолетової» крови. Головним символом Менестрелів є червоний колір. І дійсно, в Макінтош усі головні дійові особами є аристократами, навіть ті, хто про це не підозрює, вони вірні родовим девізам і родинним присягам. Їм покровительствують магічні Хащі, вони, подібно до квінтіян, уживають паролі. Менестрелі Морвана пов’язані з Півднем, а Морґравія, сама назва якої нагадує Морван, перебуває на півдні, її мешканці – південці. Кольори її країни – темно-червоний, чорний і золотавий, а кольори Бріавеля – фіолетовий і темно-зелений. Є над чим подумати...
 
 
kostyantyn1979
Вони – здоровенні блакитноокі блондини, які відрізняються від решти людей. «Раса чоловіків».

Вони вчаться в одних і тих же школах, закінчують одні й ті ж шотландські університети, їхні предки знали один одного ще за доби середньовіччя.
Ще з дитинства вони сильніші й спритніші за решту. Їм легко дається все, за що б вони не бралися, – всі види спорту, музика, іноземні мови. І вони ніколи нічим не хворіють. Зламані кістки у них швидко зростаються. Фізичну силу вони зберігають до глибокої старості.

Вони здатні підкорювати людей своїй волі, примушувати їх робити те, що вони хочуть, завдяки спадковому гіпнозові.

Вони бережуть чистоту крові. Вони не вірять у християнського бога й користуються рунами.

Вони не хизуються своїми статками, та насправді дуже заможні. Вони сильніші й могутніші за решту чоловіків на землі.

Загалом їх у світі близько чотирьох чи п’яти сотень. Вони замешкують Шетландські острови, з яких почалося вторгнення вікінгів у Британію, і творять там еліту. Вони поліціянти, лікарі, вчителі, члени міського магістрату, торгівельної палати й усіх можливих місцевих рад. «Ці острови становлять собою найбільший у світі клуб під назвою «Все-для-великих-білих-хлопців». І чужих тут не люблять.

Близько ста років тому вони почали колонізувати й інші місцини, віддаючи перевагу віддаленим островам із розвинутою економікою.

І лише одну похмуру таємницю вони несуть із собою протягом життя. Коли їм було дев’ять днів, їм дали випити кров із серця їхньої біологічної матері разом із її останнім молоком. І її тіло з вирізаними на ньому рунами навіки лягло в острівні торф’яники... Так чинили з їхнім батьком, і їхнім дідом, і їхнім прадідом... Бо це зробило їх тими, ким вони є.

Вони – кунал троу, королівські троу – надлюди, що прийшли на Шетландські острови разом із вікінгами.

...Дебютний роман Шерон Дж. Болтон «Жертвоприношення» (2008), який її одразу уславив, читається легко й затягує одразу навіть тих, хто уникає книг про медицину й лікарні. Дуже гарні описи суворої північної природи. Проте до останньої сторінки не покидає відчуття, що це – контртрадиційна книга, в якій яскраво відбився страх сучасного секуляризованого й профанічного суспільства перед Традицією, традиціями й білою расою в цілому. Перед расологією й євгенікою. Перед високими білими нордичними людьми, що покликані правити світом. Перед тими, хто не прийняв раболіпне християнство взагалі й кастроване фемінно-гомосексуальне англіканство із його вседозволеністю зокрема. Перед рунами й тими, хто знається на них. Перед чоловіками. Лячність, що щось може бути страшним, боязнь, що хтось може мислити іншими категоріями, моторошність від того, що не всі є ліберальними, побоювання, що людське життя – для когось не найцінніша річ.

І разом із тим кунал троу зазіхнули на одне з головних завоювань ліваків – на право безборонно вбивати ненароджених дітей: «Закон дозволяє нам робити ін’єкцію хлориду калію прямо в серце дитини і дивитися, як він помирає. Аж до двадцяти чотирьох тижнів ми робимо це з тієї лиш причини, що вагітність є небажаною для жінки. Але зате після двадцяти чотирьох тижнів ми мусимо робити все від нас залежне, щоб зберегти йому життя. Хіба в цьому є хоч якась логіка? ... Ти хоч уявляєш собі, скільки штучних пологів щорічно закінчується трагедією? Коли діти все ж з’являються на світ живими, але фізично або розумово неповноцінними? ...Мені доводилося спостерігати такі випадки. На світ з’являлися діти, від яких матері відмовилися ще до народження. Яка доля на них чекає? Тобі не здається, що ми чинимо набагато гуманніше? ... Ми допомагаємо жінкам, які опинилися в скрутному становищі. Ми даємо бездітним парам надію на майбутнє. Завдяки нам виживають десятки немовлят, які без нас були б убиті. Ми рятуємо людські життя», – говорить один із «негативних» героїв роману, Річард. Хіба таке сучасний світ може вибачити?

Пригадуєте скавчання улюбленця наших правосеків і російських нацболів та евразійців, недолугого гомика Ернста Юнґера про те, що треба подолати надлюдину? Саме цим і займаються на протязі всієї книги головна героїня та дві поліціянтки-лесбійки, що ніби втілюють фемінність і збоченість сучасного світу. Тому приречені біляві кунал троу, попри всю свою античну жахливість «чудовиськ», викликають потужну симпатію та співчуття. Можливо, наш нинішній світ значно більш монструозний...
 
 
kostyantyn1979
Чимось нагадує «Гвинтові сходи» Етель Уайт. 31-річна служниця Дженні протистоїть маніякові-вбивці, чий щоденник вона випадково знайшла. Психопат убиває задля задоволення й цинічно нотує все, що зробив, купаючись у «блискучих» ходах своєї хворої уяви. Вбивства є фактом, але хто з синів господаря, чотирьох 18-річних близнят, закомплексованих нарцисичних мажорів, є геть божевільним? Чотирьох чи все-таки п’яти? Можна втекти, доки не пізно, а можна кинути виклик убивці. Повна, схильна випити дівчина з нелегкою долею показує надзвичайну сміливість, силу духу, витримку й гострий розум. Навіть загинувши, вона виграє дуель з убивцею.

Із блукання величезним жахітним маєтком, де всі вдають, ніби нічого не сталося, й продовжують розігрувати спектакль, можна було б виснувати щось кафкіянське, але Бріжіт Обер стає на бік Честертона, а не Кафки, розкриваючи мужність маленької людини та перевагу життєвого досвіду над пихою золотої молоді. Дженні самотня, судима й небезгрішна за мірками ліволіберальної моралі, але респектабельний дрібний розпусник професор Марч, його дружина-маніячка, ладна заплющити очі на все задля порятунку свого дитятка від божевільні, його «ідеальні» дітки виглядають порівняно з нею бридкими потворами. Замилування, яке наша лівацька спільнота почуває до «юного й дужого героя-одинака, що протистоїть суспільству», обертається вбивствами невинних дітей і жінок, жалюгідними збоченнями й паскудством. Власне, хто такий син професора Марча, котрого «всі люблять, бо він робить для цього все можливе», впевнений у своїй здатності вирішувати, кому жити, а кому ні? Це один із героїв кумира ліваків Гайнріха Бьолля, всі оті його егоцентричні кловни, що, поринувши у власні переживання, зневажають суспільство, в якому живуть, один із терористів RAF, до яких належав синок Бьолля, дуже подібний до дитяток професора з повісти, і які мріяли знищити поняття психічної норми. Невипадково вбивця так обурюється нерівністю людей у сучасному світі. Це текст про те, що поняття психічної (та сексуальної) норми існує, й воно необхідне. Поряд із цим повість має містичний рівень прочитання: вона розкриває стародавню мітологему, за якою народження близнят віщує лихо, бо один із них – не людина, а надприродна істота, часто зловісна й небезпечна, тому їх краще вбити при народженні. «Ти ніколи не думала про те, що я можу виявитися Дияволом?» – запитує вбивця через свій щоденник.
 
 
kostyantyn1979
ЧЦя книга не є якоюсь надталановитою. Просто прохідною. Прочитною. Звичайний, зовні доволі пересічний, хоча й непоганий детектив про вагітну жінку, яка, попри нелегкий фізичний стан, змішена вдатися до власного розслідування, щоб порятувати чоловіка від звинувачення у вбивстві й заодно, як з’ясовується спасти себе й майбутню дитину.

Якби не одне «але». Книга Ефрон зачіпає одну важливу проблему. Нормальні, здорові, повноцінні люде йдуть собі по життю, не звертаючи увагу на тих, хто позирає на них із тіні. На ображених невдах і нездар, які, опинившись на узбіччі життя, ненавидять тих, хто талановитий, заможний і успішний. У них самих кар’єра не склалася, Божої іскри немає, й вони присвячують своє жалюгідне існування тому, що відстежувати життєві перипетії тих, кому заздрять, наслідувати їх, копіювати всіма можливими способами. І вдавати з себе успішних. Часто ці манії мають сексуальний відтінок – їм потрібно відчути себе привабливими, притягальними, сексуальними. Подібних істот часто тягне до різноманітних мережевих маркетингів, до «хто залучить більше клієнтів до відкриття кредитів» і тому подібних заробітків на межі афери. Дуже точною рисою в Мелінди Вайт, лиходійки з книги, є схильність до шахрайства з документами. Як і намагання поводитися яскраво, виклично, привертаючи до себе увагу, голосно щебетати. А видає їх лише те, що зрештою вони зриваються й їхня манія переростає у відкрите божевілля й агресію.

Детективи цінні тим, що часом яскраво відображають реально існуючі типажі людей і ті стосунки між ними, про які суспільство рідко говорить, хіба що вже вони дійдуть до психіятрично-кримінальної межі, та й то тоді відображаються лише в скупих рядках хроніки. Небезпечний хворий не завжди асоціяльний мешканець дна, часом це просто балакуча й надміру привітна молода жінка, що не викличе ні в кого підозри, – от що намагається нам сказати детектив Голлі Ефрон...
 
 
 
 
kostyantyn1979

Це чоловік пізньосарматського часу (ІІІ століття н.е.) з кургану 4 могильника Солоний Дол у Брединському районі Челябінської області в Південному Заураллі, дослідженого археологами у 2006-2009 роках.

Реконструкція російського антрополога Алєксєя Нечволоди.


KQJUwBVe1xI

А це - велет українського духу, письменник, філософ, громадський діяч Олесь Бердник, народжений у селі Вавилове Снігурівського району на сучасній Миколаївщині, серед Сарматського степу. У 1987 році Бердник, палкий борець за незалежність України, заснував громадську організацію Ноосферний фронт «Зоряний ключ», мета якої — «збереження духовних цінностей народів і племен, набутих у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговерті псевдоцивілізації». У грудні 1989 року він був обраний провідником гуманістичного об'єднання «Українська Духовна Республіка», яка є одним із джерел надхнення сучасного українського неосарматизму...

berdnyk-oles-pavlovych

Чи дивуватися, що він ніс у собі сарматську кров і прадавні сарматські антропологічні риси? Щирі українці Лівобережжя, Середньої Наддніпрянщини, Поділля та Півдня є нащадками слов'ян, північних іранців і індоаріїв, зберігаючи скіфо-сарматський побут, звичаєвість, обрядовість, вірування, фольклор і, звичайно ж, зовнішність. Дуже багато відомих людей України - актори, поети, письменники, вояки - несподівано виявляються схожими на своїх скіфо-сарматських предків із курганів. Духовна Сарматія продовжує жити в кожному з нас. Доки вітчизняні маніяки недолуго фантазують про Дешт-і Кипчак, братання з тюрками на степовому прикордонні та впливи османів...

 
 
Current Mood: lovedloved
Current Music: українська народна
 
 
kostyantyn1979

12 червні 2016 року, о 23:30, пішов у пекло у віці 81 року один із найбільших фальсифікаторів історії ХХ - початку ХХІ століть - кирґиз-кайсацький археолог Бекен Нурмуханбетов.

Вихідець зі щиро монгольського, а не тюркського за походженням престижного племені найман роду матай, народився він у Талдикорганській області (Казахстан), закінчив історичний факультет КазДУ імени Кірова (нині — КазНУ імени Аль-Фарабі). Судячи з його манери висловлюватися, він до кінця життя лишався людиною малограмотною, дрімучою.

h01

Нурмуханбетов не мав історичного ступеня, не відзначився жодними науковими працями, проте дуже вдало скористався расизмом, шовінізмом і обмеженістю правителів незалежного Казахстану, зумівши обійти фахових науковців. Оскільки першовідкривач знаменитої «Золотої людини» - сакського правителя, видатний археолог Кемаль Акішев вважав його, як і інші науковці світу, представником европеоїдного іраномовного народу, а його син, блискучий іраніст Алішер Акішев, не лише поділяв погляди батька, а ще й скептично ставився до кирґиз-кайсацького самовпевненого дикунства, то зі здобуттям Казахстаном суверенітету відкриття милостиво передарували Бекену Нурмуханбетову, якому пощастило бути присутнім при розкопках в Іссику.

У 1992 році, коли президент Нурсултан Назарбаєв збирався до Нью-Йорка й віз у дарунок макет «Золотої людини», на підготовчій виставці його звели з Нурмуханбетовим. Звіс­на річ, символ незалежного Казахстану не можна було віддавати в руки сусідніх іранців і «випадкових» науковців, а тому останнього офіційно проголосили першовідкривачем цієї знахідки національного значення. Бо мав правильні переконання щодо саків.

Через чотири місяці він став директором новоствореного Іссикського історико-ар­хео­логічного музею-заповід­ника й заснував асоціацію «Алтин Адам», офіційно прибравши до своїх рук весь туристичний бізнес довкола «Золотої людини» й активно поширюючи химерні пантюркістські ідеї. Так що простодушним точно не був. Син Нурмуханбетова очолює доволі чисельне екстремістське угруповання, що закликає вирізати білих людей в ім'я експансії нових номадів і співпрацює з евразійцями та російськими терористами на Донеччині...

По мірі того, як здичавілий трайбалістський Казахстан, позбавлений опіки білих колоніяльних військових і чиновників, рухається в бік Африки, від академічної науки там лишається дедалі менше. Скіфи - це тюрки, саки - стародавні казахи, що розмовляли казахською мовою, такою ж, як зараз, - усе це заклав у голови кирґиз-кайсацької молоді самовпевнений напівбожевільний старий, який був хронічним пияком... В алкоголі покійника крови не виявлено...

 
 
Current Mood: lovedloved
Current Music: Поховали москаля...
 
 
kostyantyn1979

Про орнаментальну схожість предметів індоіранських кобанської й андроновської культур із українською вишивкою ще, здається, ніхто не говорив.

Бойова сокира з Тлійського могильника (Південна Осетія). Кобанська культура.

Кераміка, виявлена в Акмолинській області (Казахстан). Андроновська культура.


А це - сучасна українська традиційна вишивка, знак вишивався для оборони від зла.

ru-pYijkFu4

1411158817_svastika

Є така і в братів-білорусів:


bZuzmWtcuSk

Хто ще хоче помекати про запозичення в українській культурі від турків?

 
 
Current Mood: lovedloved
Current Music: українська народна
 
 
kostyantyn1979
31 May 2016 @ 12:05 pm

Сарматський курганний могильник Старо-Либаєвський знаходиться в лісостепу за 75 км на південь від відомої численним українським населенням Тюмені (Західний Сибір). Розкопки проводилися в 1998-2001 роках археологами Інституту проблем освоєння Півночі ПО РАН. Кургани мають діаметр до 30 м. В них, крім поодиноких, знайдені і колективні поховання чоловіків і жінок із військовим озброєнням. Поруч із похованнями людей в курганах знайдені скелети коней і фрагменти кінської збруї. Багато могил розграбовані ще в давнину.


Реконструкція 30-40-річного чоловіка-сармата зроблена за рештками з поховання в кургані № 33. Його антропологічний тип - европеоїдний, короткоголовий і широколиций, зі злегка сплощеним обличчям, але з високим переніссям і сильно виступаючим носом.


У могилі були виявлені рогові накладки на лук, сагайдак, стріли з кістяними і залізними наконечниками, фрагменти залізного кинджала. Безсумнівно, похований був воїном. Тому на реконструкції він показаний одягненим в шкіряний шолом і в панцир з кістяних пластин, фрагменти якого знайдені в похованні з сусіднього кургану. Час поховання - I століття н.е.

Сармат зі Старо-Либаєвського могильника.
Реконструкція науковця Тетяни Балуєвої, створена 2000 року. Давні читачі мого блогу не здивуються, що в Україні мешкає чимало людей із такою зовнішністю, в тому числі й ось він, дуже відомий:

Читати даліCollapse )

 
 
Current Mood: lovedloved
Current Music: Сауасса